ⓘ Водохреще

                                     

ⓘ Водохреще

Водохреще - традиційна назва народних святкувань, що проходять у день Богоявлення та Хрещення Господнього січня).

                                     

1. Про церковне святкування

Хрещення Господнє - хрещення Іваном Хрестителем Ісуса Христа на річці Йордані на старовинній паломницькій переправі "Віфавара", а також велике свято різдвяно-новорічного циклу, яке християни відзначають 619 січня щороку. Це збігається зі святом Богоявлення 619 січня), однак ці свята слід розрізняти, хоча дві події двох свят відбувалися на одному місці з тими ж самими особами.

Богоявлення, або Явлення, Епіфанія - подія під час хрещення Ісуса Христа в річці Йордан, у якій Христос обявляє себе людям як Месію і Спасителя. Святкується частиною православних Церков і греко-католиками 19 січня щороку.

Свідчить при Хрещенні, як каже Євангеліє, сам Бог-Отець голосом із неба: "Ти єси Син мій любий, у тобі - моє уподобання" Мр. 1. 11. Про це свідчить Святий Дух, що у вигляді голуба сходить на Нього. Про це свідчить також Іван Хреститель, вказуючи на Нього:

                                     

2. Народні обряди

Свято Водохреще увібрало в себе багато язичницьких і християнських обрядів, центральне місце серед яких займали обряди, повязані з водою.

В Іспанії і багатьох іспаномовних країнах саме на свято Богоявлення, а не на Різдво чи на день святого Миколая діти отримують подарунки. Вважається, що їх розносять волхви іспанською "Los Reyes Magos" - королі-маги.

                                     

2.1. Народні обряди Голодна кутя

Напередодні Водохреща православними християнами святкується "Голодна кутя", або другий Святий Вечір. Увесь цей день віруючі люди нічого не їдять - постять. Сідають вечеряти, коли вже засяє вечірня зоря. На вечерю подають пісні страви - смажену рибу, вареники з капустою, гречані млинці на олії, кутю та узвар. Після вечері всі кладуть свої ложки в одну миску, а зверху - хлібину, "щоб хліб родився".

На другий день зранку ходять до церкви святити воду. Цією свяченою водою починається трапеза, нею ж кожний господар кропить усіх членів сімї, хату, інші будівлі, криниці. На вечерю цього дня подають пісні страви: вареники з картоплею або капустою, гречані млинці на олії, кутю, узвар.

                                     

2.2. Народні обряди Освячена вода

В Україні, Росії, Греції і Болгарії на свято Богоявлення, або Водохреща, освячують воду. Іноді освячення проводиться прямо на водоймах у спеціально пробитих ополонках, які називають "йордань", в спогад хрещення Христа в Йордані.

Церемонія освячення води відбувалася просто неба, на берегах річок, струмків, озер. Напередодні з льоду вирубували великий хрест "йордан" і ставили його поруч з ополонкою. Скульптурне зображення хреста встановлювали вертикально і нерідко обливали буряковим квасом, від чого воно набирало червоного кольору. Було прийнято також прикрашати хрест барвінком і гілками сосни. Літературознавець Леонід Білецький писав: "Хто був на Йордані або після проїздив через села, то бачив на ставках, річках, чудове мистецьке зображення з льоду великого хреста, престола й інших споруджень, потріб­них для водосвяття. У цій роботі виявляється мистецько-різьбарський хист селянина, і зображення ці, що пофарбовані зви­чайною селянською фарбою - буряковим "борщем", ще довго після того хизуються, немов які монументи".

Віряни стають в чергу, щоб набрати святої води на наступний рік, і вона зберігається протягом цього часу, не псуючись. За народними віруваннями, присутні під час освячення води зцілюються від хвороб. Цілющу воду можна також набрати зі звичайного джерела або вже після свят, адже, за переказами, у ніч на Водохреще і звичайна вода отримує цілющу силу. Вважається, що така вода не псується і не має запаху, вона зберігається цілий рік і довше.

У католицьких храмах на свято Богоявлення освячують воду, крейду та ладан. У низці країн існує традиція писати на дверях церков і будинків латинські літери "CMB", що іноді інтерпретують як перші літери імен трьох волхвів - Каспара, Мельхіора й Бальтазара, а іноді як перші літери латинської фрази "Christus mansionem benedicat", що означає "Хай благословить Христос цей дім".



                                     

2.3. Народні обряди Україна

В Україні була поширена традиція купання в ополонці на Водохреще, яка відродилася наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст. Здавна вірили, що хворі зможуть одужати від води під час купання. Наші предки вважали, що вода у Водохресну ніч набирає цілющої сили. Митрополит Іларіон Огієнко писав: "Вода мала магічну силу особливо під час загальних Свят, коли вона надто очищальна, плодюча й цілюща. Обряди купання, обливання, збирання роси й т. ін. дуже старі й різноманітні.

Християнство спочатку сильно боролося з цим шануванням води, але не змогло його перемогти, і в кінці прийняло й освятило його, і в нас тепер ставлять каплички над криничками, джерельцями, потоками й т. ін., і власне тут часто появляються чудотворні Ікони. Хресні ходи до таких капличок особливо популярні в нас в Україні.

На Святах сонця шанувалася й вода, і це перейшло й до Християнства. На Святі народження сонця пізніше Різдво вода мала цілющу силу, і охочі в ній купалися, що робиться на Водохреща на Йордані й тепер.

Богоявленська вода взагалі дуже цілюща, - нею окроплюють усі домові будинки і всю домову худобу, бо ця вода береже від злих сил. Цю воду зберігають звичайно круглий рік, аж до нової".

Свідчить про такий звичай і видатний етнограф Степан Килимник: "Після відправи освячується вода опусканням хреста та вогнем - горящими свічками. Після цього вода вважалася освяченою й кожний поспішав чимдуж набрати скорше, а навіть першим, чи в складі перших. Це тому, що збереглося повіря, що хто скорше набере, то та вода має міцніші цілющі й чарівні властивості. Кожний по освяченні води пє її "на здоровє й видалення лихих сил". В окремих місцевостях також окремі особи купаються, опустившись у воду, швидко одягаються, щоб не застудитися… Є звичаї пускати в річку деревяного хреста, а молоді хлопці намагаються скорше його зловити на воді".

"Ілюстрований Калєндар канадийського русина" на 1917 рік сповіщав про звичаї цього дня: "Купають ся в полонках. Страсну або Богоявленську сьвічку засьвічують в часї бурі громовицї".

Наприкінці ХІХ ст. на Перемишльщині освяченою водою умивалися від різних хвороб, а молодь жартома штовхала одне одного у воду. На Північній Лемківщині, за словами Миколи Сивіцького, "люди набирали води додому, ще раз кропили нею хижі, будинки й худобу, решту залишали як лік на випадок хвороби. Дехто, навіть, роздягнувшись, вскакував у воду та швидко біг додому, прикритий кожухом. Кажуть, що ніхто ніколи від того не простудився. А людей на водосвятті збиралося стільки, що грубезний лід осідав і вкривався водою".

Етнограф Федір Потушняк так коментував звичай купатися на Водохреща на Закарпатті: "Ті, что мають нечистого духа, зараз по освяченю води на Водощі скачуть і купаються в той річці, потоці і п., бо та вода по освяченю зараз дуже сильна. Нечистий дух опустить тіло. Она єго палить. Он єсть негативною стороною святого. Також скачуть тогди до води і дівчата, что не можуть отдатися, бо се також запричинили чари, або якась друга темна сила, нечистий дух і п.".

Такий же звичай широко побутував на Гуцульщині. Одним з перших його описав відомий австрійський письменник Леопольд фон Захер-Мазох у новелі "Опришок" 1882: "Опришок повагом кивнув нам головою і пішов до комори перевдягтися.

- Чи буде цей старий чоловік в силі провадити нас? - запитав професор.

- Оброк? О! Він ще й понині першим скаче в Йорданську купіль, - відказав каплан.

- Йорданську? Як це зрозуміти? - перепитали обидві дами, котрі, як справжні польки, й поняття не мали про такі речі.

- Чи Ви нічого не чули про наше свято Водохрещі? - вигукнув капелан.

- Не чули.

- Отже, коли священик разом з паствою іде у цей святий день до найближчої річки, занурює в ополонку, прорубану в товщі льоду, хрест і освячує воду, це називають у народі Йорданом. Свячену воду набирають у глеки, вмивають нею лице, потім стають довгою вервечкою, а священик кропить усіх тією водою. Наші гуцули гатять тоді у повітря з рушниць та пістолів, ладують мортиру, а найпобожніші та найхоробріші стрибають, незважаючи на люту холоднечу, в ополонку і приймають хрещення, як приймав його наш Господь…".

Народний учитель, дослідник Гуцульщини Антін Онищук, який народився в Коломиї, зі слів місцевого дяка описує, як гуцули у селі Зелениця Надвірнянського повіту, стояли у воді під час відправи на Водохреще: "Буде тому до 25 рік. На Ордан вішли ми на місци, де є вітправа. То дивлю сї, а то ни один залїз у воду по колїна и так стоїт цалу вітправу. Але дивлю cї, а то один ґідо - він був на войнї спляйзирований - залїз у ріку и прикльик у воду и держит у руках свічку; так кльичів цалу вітправу. А то такий мороз, по я заложую губу долонев, шо кишко дихати - а той залїз у воду и прикльик… Но, гадаю, по из сего буде? Дес я cї сходжу из ним: "А шо, ґіду, нога?" - "Ой, - каже, - болит, тече". "Ну, а то, - кажу, - не помогло, шос-те робили на Ардан?" - "Ай, на разу, - каже, - виґіло cї, шо помогло, а далї заболїло знов та й типерь шо раз гірше та й гірше…" И вiтак - палцї відпали, так нога розболїла cї и умер".

Василь Ґренджа-Донський в оповіданні "На Бабин вечір" 1934 теж писав: "А там прийде гарне свято Водохреща! Баби ворожать, щоб худібка велась, а при водосвятті нема такого легіня, щоб до коліна не забрив до річки, бо народна повірка велить, "як хочеш бути сильним, як дуб, то на Водохрещі забреди у воду". Парубки миються в холодній воді, підкрадуться до дівчини і в гарний фартушок обітруть лице, аби були файні, аби їх дівчата любили… Ой, що за гарне свято!".

У селі Шевченковому Долинського району Івано-Франківської області після здійснення обряду вмивалися "на здоровя", а деякі відчайдухи купалися у студеній купелі. Потім люди поверталися до своїх домівок, і кожен намагався прийти першим, бо казали, що "останній до другого Водохреща не доживе".

Так само святкували Водохреще бойки наприкінці ХІХ століття, за записами о. Михайла Зубрицького, довголітнього пароха села Мшанець зараз Старосамбірський район Львівської області: "Коли рано осьвятить ся на ріцї вода, миють ся люди і друляють одні других в воду; хто більше в водї скупає ся, тим здоровший буде".

Щодо Галичини середини ХІХ століття є свідчення Антонія Петрушевича: "Купаются в пролубях. Во время освященія води стоят по коліна в воді; купаются віт корости".

Український письменник і етнограф Данило Лепкий засвідчує купання в ополонці на Водохреще у Дрогобицькому повіті в другій половині ХІХ століття: "Посвячена йорданьска вода після людового вірованя охоронює чоловіка од розличного рода нещасть та недугів. Чоловік, обложений струпами, ранами та золотухою, нехай тілько скупає ся в йорданьской полонці, а певне поздоровіє; таких людей лічить також купіль у воді в Живний четвер". За допомогою купелі на Водохрещі на Сяноччині виявляли відьом: "Особливо в горах в Сяноцком, вірить люд, що купелею в йорданьскій полонці прорубі зможе очистити та позбавити чарівниць та знахорів їхньої сили. Мені зустрінуло ся видіти в однім селі, як паробоцтво серед тріскучого морозу купало три баби в йорданьскій воді, котрих подозрівано в цілом селі о тоє, що они суть чарівницями та що відбирають молоко коровам". Купали на Водохреще у холодній воді навіть малих дітей, подібно до того, як це робили циганки: "…В декотрих селах Дрогобицкого повіту, положених над Дністром, селянки-матері практикують подібний звичай, тілько з тою ріжницею, що не зараз по народженю и не в которий будь день, на Іордані по освяченю води занурюють свої діти, особливо хорії на потуху або на струпи та "кошулю" дрібненькі червоні прищики, три рази в свячену воду в Йорданьскім проpубі, віруючи, що йорданьска вода очистить дитину від всякої язви".

У придністровських селах Буковини та селах Верхнього Буковинського Попруття у давні часи було заведено купання чоловіків в ополонці, де відбувалося освячення води. За висновком етнографа Георгія Кожолянка, купання і обливання водою існувало ще в дохристиянські часи. Буковинці вірили, що завдяки цьому обряду вода очищає людину, оновлює її тіло.

За описом Павла Чубинського, у селі Шендерівка Канівського повіту "після водосвяття деякі молоді селяни купаються в ополонці, для здоровя, а іноді стріляють по кілька разів у повітря і, таким чином, "очищеніє от гріхів в миру ізвіщають".

Про звичай купатися на Водохреще в містечку Жашків Таращанського повіту Київської губернії нині Черкащина на початку ХХ ст. розповідає письменниця Докія Гуменна: "На Водохрещі, в самі морози, для здоровя і з побожности купалися в йорданській воді у тому ставку, де святять Йордань. Та-ак, ще як мені було дванадцять років, наша сваха Барабашиха купалася!".

Побутував цей звичай на Поділлі ще в середині ХІХ ст. Письменник Анатолій Свидницький свідчив: "На Ордань купаються від корости. При цьому бережуться, аби хто не крикнув: "Шоб така була, як дубова кора; бо вона, хай счезає, і справді корою візьметця на тілі". Тоді ж умиваються, щоб очі не боліли, а дівчата - щоб румяною бути".

Як свідчив етнограф і фольклорист Володимир Ястребов, наприкінці ХІХ ст. у Єлисаветградському повіті Херсонської губернії нині Кіровоградщина "на Хрещення купаються в ополонці занурюються 3 рази для лікування від хвороб; те ж саме роблять ті парубки, котрі виставляли козу".

У селах Вуйковичі і Дорогиничі Володимир-Волинського повіту Волинської губернії по освяченні люди набирали воду у різний посуд, і були такі сміливці, що пірнали в ополонку. У селі Борщівка Кременецького повіту на Волині в 1920-1930-х роках, за свідченням етнографа Назара Димнича, пірнання в ополонку ще побутувало: "Знаходяться часом такі сміливці, котрі купаються в тій воді, аби бути гарними. У вбранні скачуть до річки в тім місці, де лід вирубаний у формі хреста. Вискакують прудко, закутуються в кожухи і поспішають додому".

Колоритний опис купання у селі Великий Ліс Коростенського району на Житомирщині в 1940-х роках залишив письменник і етнограф Василь Скуратівський: "З церковних відправ мені найбільше запамяталися ті, що відбуваються 19 січня - на Водохреща, Йордан, Богоявлення господнє. Рано-вранці - а до церкви, що в сусідньому селі, шість з гаком кілометрів, - зодягшись у святкову одіж, ми родиною вирушили на відправу. Тато не забув прихопити із собою "Трійцю" - химерно зроблену напередодні свічку, мама взяла бутлика, а я похідну карафку.

Перші повоєнні зими були багатосніжними й суворими. Дорогою то там, то там чулися людські погуки, порипування снігу - поодинці й гуртами стікався люд до "Йордану", щоб запастися на увесь рік водохрещенською джерелицею, яка вважалася цілющою, її вживали при різноманітних хворобах, змазували суглоби й хворі місця на тілі, лікували породіль при пологах, дитячий переляк, напували корів, коли вони отелювалися, скроплювали від злих духів стайні, оселі та ниви при першому весняному засіві тощо. В кожній хаті впродовж року мала обовязково стояти під образами пляшечка з йорданською водою. І що цікаво: вона ніколи не "застоювалася", завше була свіжою й придатною до вжитку; дехто вважає, що завдяки опусканню у воду срібного хреста вона іонізується.

А ось і місток через Камянку. На широкому плесі, скованому міцним льодом, возвеличувався хрест, що його випиляли сільські парубки із льоду.

Поруч з хрестом стояв престол, також зроблений з льоду й обвитий сосновими гілками - так звані "царські врата".

На відправу в церкві ми припізнилися, і процесія, супроводжувана священиком та півчою, вже прошкувала до річки. Статечніші люди несли хоругви й деревяного хреста. Я та й усі присутні уважно стежили, чи не пролетять поперед хоругов птиці, бо, за повірям, якщо зявляться горобці, то буде велика смерть на дітей, коли ж граки - на молодь, а гуси - на літніх людей. На наше щастя, все було спокійно.

Довкола ополонки вже стояли люди, чекаючи на відправу. Після молитви священик, нахилившись, тричі вмочив у воду срібного хреста, а дяк прихилив свічки: хор тим часом заспівав величальної: "Величаєм Тя, Живодавче Христе".

У цю мить над нами один за одним випурхували голуби, що їх принесли селяни. Зробивши кілька кругів, вони полетіли геть, а мисливці, що навмисне прийшли з рушницями, вчинили несамовиту стрілянину. Од несподіванки я позатуляв пальцями вуха. Ненька нахилилися до мене, прошепотіли: "Дурненький, не бійся. Це так треба, щоб "застріляти коляду". Патрони у них пусті, лишень наповнені клейтухом. Дивися, он тато вже впіймав кілька шматків паперу - "то для бджіл добре, щоб чужі не заїдали".

Озвичаївшись, я побачив, як люди кинулися до прорубу, щоб якнайшвидше наповнити посудини водою, бо саме вона буде найцілющою. Просовуючись між ними, я також намагався не відстати, та мама схопили мене за полу: "Обережно, бо там слизько. Не дай, Боже, ще в ополонку впадеш. Колись тут був такий випадок - упав хлопчик і зник під льодом, аж весною знайшли біля греблі…"

Кілька чоловіків, стоячи біля води, остерігали нетерплячих паломників. Набравши свячениці, ми одійшли вбік, тут же посмакували нею, а потім ненька змастили цією ж водою очі - "щоб добре бачили", вуха - "аби чули тільки гарні слова" та лоба - "щоби мудрою була голова". А вже вдома, пообіцяли мама, обітруть ще й тіло, щоб здоровим було, як вода…

Через деякий час до нас підійшов і тато, тримаючи в руках запалену "Трійцю". Три вогники, полохливо похитуючись на морозяному повітрі, віддавали приємним восковим запахом. Тим часом біля ополонки, роздягнувшись, два сміливці скочили у воду, занурились по шию й тут же вилізли; обтерши мокре тіло, що парувало на морозі, натягли одіж і дременули додому. Як я дізнався, той, хто скупається на Йордана - "бо в цей день хрестили Ісуса", - цілий рік не хворітиме".

Уродженець Полтавщини Олександр Терещенко розповідав про звичаєвість Водохреща першої половини ХІХ ст.: "Я був одного разу сам свідком у Малоросії, що по освяченні води козак, скинувши з себе верхній одяг, занурився спокійно у воду".

На Кубані одразу після освячення води у багатьох українських станицях практикувалося купання. В одних випадках відзначалося, що купалися грішники, ті, хто рядився на зимові свята, хворі. "Святки закінчувалися Хрещенням водосвяттям на річці Йордані, влаштовувався хресний хід і молебень, після чого деякі любителі купалися в ополонці, і, нарешті, відбувалися змагання козаків у стрільбі і джигітовці". В інших станицях існувала традиція масового купання. Наприклад, в українській станиці Бекешевській у ріці Кумі купалися чоловіки і жінки, при цьому кожен мав зануритися тричі на живіт і тричі на спину. В українських козаків Верхнього Прикубання тяжкохвору людину теж кропили святою водою або ж під час водосвяття возили на річку для "поправки здоровя". У цьому випадку після освячення води хворий повинен був увійти тричі в річку, і "хрещена вода" віднесла б із собою хворобу і наповнила б його тіло божественною силою і здоровям. У XIX ст. кубанські станичники намагалися знайомити молодь обовязково біля водохресної ополонки; при цьому хлопець міг умити щоки дівчині, яка йому сподобалася, що розцінювалося як своєрідне зізнання в любові. У терських козаків-українців для того, щоб позбутися від пристріту, треба було вмиватися святою водою. З освяченою водою був повязаний ще один звичай, який дотримувалися у багатьох станицях. На свято Водохреща до річки привозили тяжкохворих. Після того як священник опускав свій хрест у воду, їх тричі занурювали в спеціальну ополонку, потім загортали в шубу і відвозили додому. Якщо річка не замерзала, їх просто з берега занурювали в воду. Такий спосіб "лікування" застосовувався зазвичай в разі тяжкої хвороби, якщо не допомагали інші ліки, якщо людина довго хворіла. Як згадують інформатори, зазвичай купання в ополонці допомагало хворому. Іноді купання в ополонці застосовувалося і для "профілактики". В українській станиці Пришибській на Тереку згадували одну жінку, що відрізнялася слабким здоровям, але щороку на Водохреще купалася в ополонці.

Етнограф Олександр Курочкін пише: "Про обовязкове купання масок на святі Водохреща Ордан, Ардан та ін., після виконання ними всіх ритуальних обовязків, маємо непоодинокі свідчення з різних словянських територій. На обширах України цей звичай зникав поступово протягом XІX-ХX століть. Найдовше він утримувався в Північній Буковині й Подністровї, де в окремих місцевостях відомий і сьогодні. Купання ряджених у крижаній воді нині вже не повязане з релігійними мотивами і має характер своєрідного спортивного змагання-видовища, де юнаки демонструють свою відвагу і загартованість".

У наш час у кризі вирубують ополонки для купання, зазвичай у місцях масових купань чергують медики і рятувальники. Прийнято, що священник має прочитати молитву і освятити місце купання. Віряни заходять в ополонку, тричі занурюються у воду, читають молитву і виходять. Журналістка Наталія Фіцич пише: "По всій Україні можна побачити, як освячують воду в річках і озерах та купаються в ополонках". Завзятим прихильником купання в ополонці на Водохреще був Президент України Віктор Ющенко.

                                     

2.4. Народні обряди Інші словянські країни

Видатний український науковець Олександр Потебня 1865 вказує, що купаються на Водохрещі також серби, хорвати й чехи: "Водохресна вода зцілює всі недуги. Тому серби, хорвати, русь і чехи досі купаються на Водохреще в ополонці, або, принаймні, вмиваються водохресною водою. Є відомості, що в ополонці купали навіть хворих дітей".



                                     

2.5. Народні обряди Демонологічні уявлення

До Водохреща жінки намагалися не полоскати у воді білизни, бо "там чорти сидять і можуть вчепитися". За Антонієм Петрушевичем, "чрез весь тиждень не перут платя в ріках, ібо вода священная".

                                     

3. Дохристиянські елементи обрядів

У низці наукових статей, присвячених Водохрещу, відмічаються обряди дохристиянського походження. Так, Антоній Мойсей відзначає серед обрядів Буковини очищення і вигнання нечистої сили, постріли з пістолів і рушниць, розпалювання вогнищ. Марія Горбаль, описуючи лемківські традиції новорічних святкувань, також вказує на дохристиянські корені обрядовості, зокрема розуміння ролі води як засобу миття для обрядового очищення.

Іван Калинський справедливо вважав, що "звичай наших предків занурюватися в річкову воду на свято Богоявлення не може бути виправданий бажанням наслідувати приклад занурення в воді Йордану Спасителя і також приклад палестинських прочан, що мають досі звичай у будь-які пори року занурюватися в води Йордану. У Палестині це безпечно, тому що Палестина не знає наших водохресних морозів". Він писав: "Правда, що підставою цього звичаю послугувало вірування в очисну і цілющу силу освяченої води, особливо води, освяченої церквою в день хрещення самого Спасителя; але важко припустити, щоб цей звичай міг вийти з начал суто християнських. Християнство для своїх моральних цілей абсолютно не вимагає такої дивної самопожертви, зневаги життям і здоровям. Згаданий звичай навряд чи не споріднений з давнім язичницьким очищенням. Відомо, наприклад, що в один час із нашими святочними іграми в давнину у єгиптян були свята, які супроводжувалися перебираннями й іншими подібними забавами і після яких з очищальною метою приносилися жертви і робилися купання тими, хто особливо старався під час цих ігрищ надягати на себе пики і маски. Досить імовірно, що подібний же звичай був у наших предків в язичництві, а з прийняттям християнства перетворився на звичай купання в Йордані. Цей висновок підтверджується тим, що в Стародавній Русі купання ці здійснювалися переважно тими, які більше за інших розважалися під час святок іграми, масками та іншими задоволеннями".

Російська православна церква ще в ХІХ - на початку ХХ століття негативно ставилася до дохристиянських елементів обрядовості свята. Київський російський богослов Сергій Булгаков у своїй "Настільній книзі для священно-церковно-служителів" 1913 наполягав на знищенні обряду купатися у воді на Водохреще:

Особливий інтерес до прадавніх витоків обрядів Водохреща проявляють спільноти рідновірів, які називають це свято "Водокрес", або "Свято богині Дани", яку величають як покровительку води.

  • Святкування Водокреса "Родовим Вогнищем"


                                     

4. Література

  • Сапіга В. К. Українські Народні свята та Звичаї. - К.: Т-во "Знання України", 1993. - 112 с. - ISBN 5-7770-0582-9.
  • Килимник С. І. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. - Вінніпег, Торонто: Український Національний Видавничий Комітет, 1964. - Т. 1. - 151 с.
  • Виноградова Л. Н., Плотникова Л. А. Крещение // Славянские древности: Этнолингвистический словарь в 5-ти томах / Под ред. Н. И. Толстого; Институт славяноведения РАН. - Москва: Международные отношения, 1999. - Т. 2. - С. 667 - 672. - ISBN 5-7133-0982-7. рос.
  • Коринфский А. А. Крещенские сказания // Народная Русь: Круглый год сказаний, поверий, обычаев и пословиц русского народа. - М.: Издание книгопродавца М. В. Клюкина, 1901. - С. 120 - 127. рос.
  • Васілевіч Ул. А. Беларускі народны каляндар // Паэзія беларускага земляробчага календара. Склад. А. С. Ліс - Мн., 1992. - С. 554 - 612. біл.
  • Воропай О. Звичаї нашого народу. - Мюнхен: Українське видавництво, 1958. - Т. 1. - 310 с.
  • Лозка А. Ю. Беларускі народны каляндар. - Мн.: Полымя, 2002. - 238 с. - ISBN 98507-0298-2. біл.
                                     

5. Посилання

  • Водохрища // Українська мала енциклопедія: 16 кн.: у 8 т. / проф. Є. Онацький. - Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. - Буенос-Айрес, 1958. - Т. 1, кн. II: Літери В - Ґ. - С. 197-200. - 1000 екз.
  • Водосвяття; Йордань // Українська Релігієзнавча Енциклопедія
  • День ясний - хліба чисті - Олександр Токар
  • Swieto Jordanu u chrzescijan wschodnich franciszkanie.pl
  • Urszula Janicka-Krzywda Jordan i tradycja