ⓘ Мовна шизофренія. Quo vadis, Україно?

                                     

ⓘ Мовна шизофренія. Quo vadis, Україно?

"Мовна шизофренія. Quo vadis, Україно?" - публіцистична книга мовознавця та професора української мови Колумбійського університету Юрія Шевчука 2015 року, в якій пояснюється соціолінгвістичний термін мовна шизофренія, культурної політики, яка передбачає постійне змішування російської та української мов, що призводить до поступового витіснення останньої. В книзі автор розглядає ступінь активності мовної шизофренії в Україні через телебачення та радіо, інтернет, відео-продукції та описує згубність цього явища.

                                     

1. Назва

За словами Шевчука, у виразі "мовна шизофренія" присутня більше метафора, ніж наукова прецизійність, яку би належало мати науковому терміну, оскільки в науці вже існує кілька термінів, які означують феномен, коли в одному і тому самому місці вживаються принаймні дві мови, зокрема білінгвізм лінгвістика та шизоглосія соціологія. Але Шевчук вирішив використати саме термін "мовна шизофренія" як кліше що краще пояснює сучасну ситуацію в Україні. При цьому Шевчук використав як першооснову концепцію "шизоглосії" американського соціолога Ейґара Гаузера вперше згадану в його праці 1962-го року:

                                     

2.1. Теми підняті у книзі Бездіяльність Інститут української мови щодо запобіганню мовної шизофренії в Україні

Автор зазначає, що В Україні не ведуться дослідження щодо послідовної політики змішування двох мов мовної шизофренії, а Інститут української мови протягом 25 років є в стані паралічу, як в стані паралічу є і механізми української мови до творення термінології.

                                     

2.2. Теми підняті у книзі Відсутність повністю україномовного середовища в Україні

Одним прикладом, з багатьох аргументів щодо розкриття викликів українському суспільству, автор вказує на явище, для якого є характерною стійка ситуація, коли дитина може ходити до найкращої україномовної школи, і в якийсь момент батьки починають відстежувати, що вона почала говорити "рос. тоже", а не "теж", "рос. да", а не "так" і т.д. Таку всюдисущність автор характеризує як свідчення "мовної шизофренії". Сюди він відносить і явище наповнення публічного простору спарюванням української мови з російською, коли зникає сам зразок літературної української мови, на який можна би було орієнтуватися і взоруватися, щоб вчити мову для тих, хто хоче її вивчити, і ще це можна розглянути й з боку надання допомоги у вивченні української мови, в тому числі і для зарубіжних студентів, які мають намір її вивчити, але не чують її скрізь. Закордонні студенти, для котрих протягом 20 років Юрій викладає українську мову в Гарвардському університеті на літній школі, а згодом і в Колумбійському, незмінно повертаються з України, спантеличені, декотрі відверто обурені і обмануті бо чого вони навчилися в Нью-Йорку від свого викладача?, бо не сподівалися опинитися в такому мовному оточенні. "Мовна шизофренія" позбавляє українську мову захисної ролі у ситуаціях екзистенційних, коли є загроза життю, і за мовою неможливо відрізнити свого від ворога і тд.